Головні новини

Зеленський як симптом серйозної хвороби України

Як відомо, я не належу до жодної політичної секти та стьоб їх ідолопоклонників однаково жорстко. Бо вважаю, що бути сектантом — нерозумно, примітивно і неадекватно.

Як і в принципі ділитися на групи, як от наприклад на адептів штучно придуманих дихотомій зради і перемоги. Це отупляє і перетворює людину на подобу середньостатистичного запоребриковского путинойда, здатного пробачити своєму божку все, навіть перманентний золотий дощ.

Так от, вчора весь день (і вже частково сьогодні вранці) я читала стрічку Фейсбуку і сміялася так, що сусіди мої швидше за все чули звук содрогающихся стін у моїй квартирі, а сонячні батареї, які встановлюють на наш будинок, ризикували впасти на землю горілиць, накривши собою люльки з робітниками) Тому що це правда ну дуууже смішно читати в стрічці добуквенно, немов під копірку написані, однакові постики адептів і зради, і перемоги, щодо інтерв’ю Зеленського Гордону.

Десятки постів а-ля «я не дивився! та не дивився я! так, мене бомбить, так, дуже жорстко бомбить, але я не дивився! чесно!». Десятки постів а-ля «не дивився, дивитися не буду, але бля! бля! бля! який він кінчений дебіл!» Ще десятки постів а-ля «тю, так шо ви там взагалі всерйоз обговорюєте Зеленського на пост президента, вышо дурники якиита чи шо…». І сотні постів з детальним розбором кожного слова, фрази, міміки і жестів. Коротше, реакції дуже бурхливі, яскраві та емоційні, тобто зайшов він у инфополе на ура.

І раз стрічка аж так горить і відразу всі адепти абсолютно всіх таборів раптово залилися піною, то значить як мінімум з цим інтерв’ю вони потрапили точно в ціль) А якщо серйозно, то звичайно ж Зеленський — це не явище. І ніякої в ж*пу не парадокс. Все насправді набагато гірше. Зеленський — це такий собі сумний симптом нашої бурхливо розвивається хвороби, коли ненависть і відраза від влади прийшли просто в піковий стан. І не без допомоги цієї самої влади, прошу зауважити.

Ну бо кромішнє пекло популізму, брехні і дешевого ганебного піару, з яких складаються абсолютно всі без винятку передвиборчі кампанії і супутні їм рішення, давно залишили випалене поле там, де повинна бути адекватність і осудність більшості нинішнього активного електорату. Їм просто засрали мізки. Геть. За допомогою ТБ, заряджених Ломів в соцмережах і інших інструментів подачі масової інформації. Ну або чесніше сказати — масової пропаганди.

І хвороба ця тим страшніше, що розвиток її стрімко і непередбачувано — ніхто не знає, що нас чекає за наступним поворотом.

Ми увійшли в зону біфуркації з Майданом, коли життя в країні і самій системі розділилася на кілька потоків, в кожному з яких почали відбуватися свої події. Але точку біфуркації ми все ще не пройшли, адже зміни усталеної роботи системи так і не відбулося. А запит був саме на це. Головний запит у основній частині Майдану був саме на зміну існуючої гнилої системи, як би ми ні намагалися філософствувати навколо його приводів, причин і цілей.

Тому в найближчий рік нас чекає апогей цього переломного періоду. І тут мова, звичайно ж, не про подальшу долю політиків всіх рівнів. Мова про подальшу долю всієї країни. На неї чомусь як виявилося всім наплювати. Урвати свій шматок і встигнути втекти, поки не наздогнали — найчастіша мрія рвуться до влади (як і багатьох вже в ній перебувають) українських політиків. Шкода тих наївних, що ще вірять в їх благі наміри і щирі добрі мотиви. Мотив один: встигнути вкрасти.

Ось звідки виникає попит на нібито нічим не замазаних праведників, чий публічний спосіб підходить під вигадані і неіснуючі в реальності ідеали втомилися від брехні і політики людей. Тобто вони готові повірити кому і чого завгодно, навіть найменшої, примарної надії на те, що все це дно можна хоч якось змінити. Мені як людині, існує в межах політ процесів і спостерігає за ними зсередини, цей підхід бачиться апріорі провальним.

Але багатьом тим, хто черпає інформацію із ЗМІ та соцмереж, а потім на її основі формує свою думку, все це далеко не очевидно. І я не можу їх за це засуджувати. По всіх вищезазначених причин. Фіксую це просто для розуміння, чому зеленские зараз так гостро популярні. Безвідносно від прізвищ, до речі. Сам підвид, сам симптом. Піде Вакарчук — і він візьме своє теж. Хоча він став занадто нудним, перетримав інтригу і інтерес до неї охолонув. Але це неважливо.

Важливо пережити цю хворобу. Всім нам як нації, як країні. Перехворіти. Позбутися від симптоматики. Одужати. А значить подорослішати. Для цього всім нам потрібно змінитися. Політикам — перестати ссать людям в очі і вважати їх тупим стадом, яким можна і треба вертіти, періодично жорстко ставлячи в стійло. Людям — не чекати месію а-ля «прилетить раптом чарівник у блакитному вертольоті й безкоштовно покаже кіно». Чудес не буває.

Катерина Золотарьова

«>

28.12.2018
07:25
Источник

Click to comment

Оставить комментарий

Most Popular

To Top