Головні новини

Відповідальність за відмову водія від медогляду на стан сп’яніння: правові проблеми

Складання протоколу про адміністративне правопорушення за ст. 130 Кпап – одна з найбільш серйозних проблем, які можуть виникнути у водія. Причин тому кілька.

І серйозність санкції цієї статті (включаючи безальтернативне позбавлення права керування транспортними засобами), і те, що судді, на жаль, часто ставляться до розгляду таких справ з неабиякою часткою «спрощення» (як і до всякої «адмінки», вважаючи такі справи «дрібними»), а саме право поліцейського направити водія на медогляд на стан сп’яніння – безумовним. Незалежно від наявності фактичних підстав і того, чи дотримувався поліцейський відповідну процедуру. Чи Так це, розглянемо трохи нижче.

Проблема полягає ще і в тому, що значна частина справ цієї категорії – наслідок або «розлучення», або зловживання своїми правами з боку поліцейських. Причому спостерігаються цікаві тенденції. За часів «старої» ДАІ клієнти по справах за ст. 130 Кпап траплялися в практиці досить рідко. Очевидно, це було пов’язано з тим, що багато «вирішували питання» корупційними методами. Характерно висловлювання одного інспектора ДАІ (після того, як у мого друга виник конфлікт із працівниками ДАІ на цьому ґрунті, і друг попросив мене приїхати на місце події): «От раніше все було простіше – сто баксів дав і поїхав. А тепер вони адвокатів викликають!».

З моменту створення «нової» патрульної поліції в Києві такі справи в практиці теж спочатку були рідкістю. Їх кількість різко збільшилася як раз з того моменту, коли збільшили відповідальність за ст. 130 Кпап, зокрема, з’явилося те саме позбавлення права керування. Якщо раніше водії могли розраховувати, що в суді відбудуться штрафом, то тепер стали більше звертатися до адвоката, щоб справу було закрито, і залишитися з правами.

Але цікаво й інше. Саме з цього ж моменту збільшення відповідальності серед протоколів стало набагато більше складених необґрунтовано. Чим це викликано – сказати важко. Можливо (доказів у мене немає), від поліцейських стали вимагати «показники» щодо порушень цієї категорії.

Але і сам характер протоколів змінювався. Якщо в перший час було практично однакову кількість протоколів за саме сп’яніння і за відмову від медогляду; за алкогольне і наркотичне сп’яніння (або відмова від огляду на нього), — то дуже швидко переважна більшість таких справ у практиці стало стосуватися саме відмови від медомотра, і саме на стан наркотичного сп’яніння, а не алкогольного. Чому так – ми побачимо трохи нижче. А поки задамося питанням: чи можна повірити, щоб п’яні за кермом майже перевелися, і залишилися майже одні наркомани? Думаю, що повірити в подібне досить важко.

Відразу обмовлюся: не можна заперечувати того, що проблема нетверезих водіїв існує. (Хоча в загальній статистиці аварійності вони «дають», насправді, дуже невеликий відсоток.) Однак, по-перше, збільшення санкції ст. 130 Кпап їх кількість практично не вплинула, що не дивно: кожен, хто сідає за кермо п’яним, розраховує на те, що його ніхто не зупинить. Але головне інше: цю проблему «репресіями» щодо тверезих не вирішити.

А між тим, точка зору, що поліцейський може направити на медогляд у відповідний медичний заклад будь-якого водія, незалежно від наявності фактичних підстав для підозр, призводить до фантастичних зловживань. По суті справи, поліцейський може зірвати будь-які плани (причому не тільки водія, але і пасажира), — побачення, ділову зустріч, явку в судове засідання, доставку вантажу до певного часу і т. п. А самі поліцейські часто вибирають «метою» як раз тих, хто поспішає. З таким водієм більше ймовірності, що він відмовиться від медогляду, і з’явиться підстава скласти протокол.

Багато водіїв не знають, що така відмова є самостійним складом правопорушення. Тому буває, і нерідко, коли поліцейський говорить: «Ви напишіть, що відмовляєтеся, потім самі пройдете огляд». І отримує формально придатний до розгляду судом протокол. Звісно, незнання закону не звільняє від відповідальності. (Знання часто звільняє.) Але в даному випадку ми маємо справу саме з тим, що посадова особа вводить громадянина в оману щодо його прав та обов’язків, а також відповідальності. На жаль, судді нерідко не вникають в ці обставини, та водіїв визнають винними.

Як правило, поліцейські долучають до протоколу відеозапис з боді-камер (у всякому разі, така практика в Києві). Вивчення цих відеозаписів часто показує, що водій просить: роз’ясніть мені порядок медогляду, якщо їдемо до нарколога, роз’ясніть, що буде з моїм залишеним на дорозі автомобілем, з пасажирами. Роз’ясніть мені мої права. Дайте можливість зв’язатися з адвокатом і т. п. Ці та подібні дії по захисту своїх прав поліцейський трактує як відмову від медогляду (якщо у медзаклад не поїхали негайно, кинувши все).

Чому ж «п’яниць» стало менше, а «наркоманів» більше? Невже наш народ раптом кинув вживати спиртне, і майже поголовно перейшов на наркотики, в тому числі і за кермом? І все це – буквально за останні півтора року. Ми в це не повіримо. Особливо тому, що для цього явища є цілком раціональне пояснення.

Міститься воно в Інструкції про порядок виявлення у водіїв транспортних засобів ознак алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції (затв. Наказом МВС та МОЗ України від 09.11.2015 № 1452/735). Цією Інструкцією встановлено різний порядок огляду на алкогольне та наркотичне сп’яніння. На алкогольне спочатку повинен бути проведений тест алкотетстером на місці, і тільки за відмову водія від такого тесту або незгоду з його результатами – огляд лікарем в медустанові.

Для наркотичного ж сп’яніння розробники інструкції прописали інший порядок: відразу їдемо в медустанову. З усіма витікаючими з цього наслідками: залишеним на дорозі автомобілем (нерідко з пасажирами), втратою часу і зривом всіх планів. Не кажучи вже про те, що водій, який бачить, що його підозрюють у наявності наркотичного сп’яніння явно необгрунтовано, може побоюватися змови поліцейських з лікарем-наркологом.

Найцікавіше тут ось що. Ця інструкція – акт підзаконний. Причому відомчий. Порядок огляду на стан сп’яніння визначається законом, а саме ст. 266 Кпап. І підзаконним актом більш високого рівня, а саме «Порядку направлення водіїв транспортних засобів для проведення огляду з метою виявлення стану алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, і проведення такого огляду» (ЗАТВЕРДЖЕНО постановою Кабінету Міністрів України від 17 грудня 2008 р. N 1103). Як норма закону, так і постанова Кабміну встановлюють однаковий порядок огляду як на алкогольне сп’яніння, так і на наркотичну: тест на місці, при відмові або незгоді – їдемо в медустанову. Проте поліцейські керуються виключно вимогами Інструкції. Акти вищої юридичної сили, включаючи закон, їм або невідомі, або не мають для них значення.

З поліцейськими-то все зрозуміло. Але чому цього не надають значення часто і судді?

Я не даремно згадав поліцейські відео з боді-камер. Справа в тому, що в Інструкції перераховані ознаки як алкогольного, так і наркотичного сп’яніння, які є підставою для направлення на огляд. І ось часто буває, що в протоколі поліцейський вказує: водій керував транспортним засобом з ознаками наркотичного сп’яніння (порушення мови, координації, зіниці не реагують на світло), відмовився від медогляду.

Дивишся надане самими поліцейськими відео, зіниць там, звичайно, не видно, але зате ніяких ознак порушення координації або мови не спостерігається. Водій не хитається, спілкується виразно, намагається відстоювати перед поліцейськими свої права (що поліцейських обурює донезмоги, можливо, вони вважають неадекватною обстановці поведінкою – ще одне «улюблене» підстава для направлення на медогляд в протоколі), але логіка його мова не порушена. Що це означає?

По суті, це означає, що нібито виявлені поліцейськими ознаки сп’яніння і підстави направлення на огляд – не підтверджуються. Що дії поліцейських були безпідставними. А часто факт відсутності підстав для підозр підтверджується ще і тим, що водій сам пройшов медогляд пізніше, і слідів сп’яніння не знайшли. Тоді навіщо було від нього щось вимагати?

У цьому зв’язку звернемо увагу на зовсім «свіжа» рішення Верховного Суду: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80481815 Фактично, Верховний Суд вказав на те, що якщо у поліцейського не було правових підстав вимагати у водія документи (зокрема, водієм вчинено порушення ПРАВИЛ дорожнього руху), то не може бути і відповідальності водія за те, що він документи не пред’явив, за ст. 126 Кпап. Це правильне рішення: безпричинні зупинки та перевірки документів – безумовне зло. І часто якраз стають прелюдією до подальшого «розлучення» на неіснуючі порушення.

Але правова логіка цієї позиції Верховного Суду – ширше. І стосується і ст. 130 Кпап. Принцип той же: якщо не було правових підстав для направлення водія на медогляд, зокрема, якщо не підтверджується наявність для цього фактичних підстав, тих самих описаних у протоколі ознак сп’яніння, то відповідальності водія за відмову від медогляду теж не повинно бути. До речі, на питанні правомірності і відповідності з законом вимог тоді ще співробітників міліції (в частині відповідальності за порушення правил проведення мітингів і опір співробітникам міліції) акцентує увагу і Європейський Суд з прав людини у справі «Веренцов проти України».

Чому я про це змушений так докладно писати? Бо ст. 130 Кпап передбачає відповідальність не за будь-яку відмову, а тільки за відмову від проходження відповідно до встановленого порядку» огляду на стан сп’яніння.

Отже, самого факту відмови для відповідальності водія недостатньо. Необхідно ще, щоб суд встановив, що поліцейські направляли водія на огляд саме у відповідності з встановленим порядком, а не з його порушенням. І з дотриманням прав водія.

Тому для того, щоб суд визнав водія винним у вчиненні цього порушення, необхідно довести не тільки факт відмови. Суду потрібно проаналізувати: а чи був дотриманий порядок? З точки зору наявності підстав – чи є на наданому поліцейським відео ознаки, які дають підстави для підозри в наявності сп’яніння, ті, що поліцейський вказав в протоколі?

Якщо їх немає – відповідальність виключається, тому що порушено порядок. Якщо водієві не було запропоновано пройти тест на місці зупинки, а безальтернативно йому пред’явлено вимогу їхати в медустанову, — це теж порушення порядку! Порядку, передбаченого і ст. 266 Кпап, і актом Кабміну. Відомчий акт, яким є Інструкція, не може встановлювати інші правила. Не може вводити вимоги для громадянина робити щось, законом не передбачене, що виходить за межі передбаченого законом.

Поліцейські часто кажуть, що у них немає обладнання, що дозволяє провести такі тести на місці. Але, вибачте, це не проблема громадян! І не підстава для того, щоб віднімати, який перебуває в дорозі людини кілька годин часу без усяких на те підстав, як правових, так і фактичних. Якщо не було або перевірки на місці і незгоди водія з її результатами, або відмови від перевірки саме на місці і вимоги їхати в медустанову, — правові підстави для того, щоб направляти туди водія відсутні.

Таким чином, порушення передбаченого законом порядку направлення на медогляд з боку поліцейських, — це недотримання умови, необхідного для відповідальності, прописаного в самій ст. 130 Кпап. Це вже підстава для того, щоб про відповідальність не могло йти й мови.

І ще одне питання: в якому випадку водій вважається направленим у встановленому порядку на медогляд у закладі?

Додатком №1 до Інструкції є документ під назвою: «НАПРАВЛЕННЯ на огляд водія транспортного засобу з метою виявлення стану алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції». Без такого напрямку в медустанові водія для огляду приймати не повинні.

Саме заповнення поліцейським такого спрямування можна вважати дотриманням процедури направлення водія на медогляд. Якщо напрямок поліцейським не заповнено, водія можна вважати спрямованою на медогляд в установленому порядку, а, отже, не може йти і мови про його відповідальності.

Поліцейські часто трактують закон таким чином: усно задали питання, чи згоден водій їхати на медогляд, або відмовляється, і якщо він усно ж відмовився, вважають, що є склад правопорушення та підстави для складання протоколу за ст. 130 Кпап. А це підтверджується поясненнями свідків і тієї ж відеозаписом. З таким твердженням погодитися не можна. Оскільки, знову ж, необхідною умовою відповідальності водія є те, що він був спрямований на медогляд саме в установленому порядку. Чого, при відсутності заповненого поліцейським напрямки, немає. Оскільки саме заповнення такого напрямку є, якщо хочете, юридичною дією поліцейського за напрямом водія на медогляд.

Тому судді, який розглядає справу даної категорії, недостатньо встановити сам факт словесного відмови водія від «поїздки до нарколога». Потрібно встановити, чи були дотримані права водія, і були фактичні підстави направляти його на огляд, і дотримувався поліцейський порядок такого напрямку. Якщо хоча б одна з цих умов не дотримано – водій не може бути визнаний винним у такому правопорушенні.

Звичайно ж, суд повинен уважно поставитися до можливих процесуальних порушень, у тому числі відповідності самого протоколу ст. 256 Кпап (в цій частині на практиці трапляються дивовижні речі), і до допустимості доказів. Наприклад, з пояснень свідків, які поліцейський долучає до протоколу, часто взагалі неможливо зрозуміти, який саме огляд на місці або в медустанові, на алкогольне або наркотичне сп’яніння) пропонувався водієві. У таких випадках, безумовно, потрібно викликати в судове засідання для допиту як свідків, так і поліцейських (у множині тому, що часто у свідків пояснення відбирав один поліцейський, а протокол складав інший).

Може бути, суддям, які традиційно відносяться до «адмінки», як до дрібниці, це здасться зайвим. Але насправді, якщо врахувати можливі наслідки для водія, так і кількість зловживань правом направляти на медогляд і просто порушень порядку поліцейськими, — це необхідність. Ситуацію, коли у кожного водія можуть відібрати кілька годин часу і зірвати всі плани, під загрозою такої серйозної відповідальності, і коли багатьох фактично схиляють до відмови від медогляду, дезінформуючи щодо норм закону або користуючись безвихідною ситуацією, — потрібно припиняти. І зробити це може тільки судова практика.

То можна порекомендувати водієві, який потрапив у таку ситуацію?

По-перше, звертатися до адвоката, як можна раніше. По-друге, проаналізувати всі матеріали справи на предмет порушень, як щодо самого направлення на медогляд, так і оформлення протоколу і доданих документів. Насправді, з практики не можу пригадати матеріалу за ст. 130 Кпап, де не було б тих чи інших порушень (як по «відмови», так і за станом сп’яніння, як по тих справах, де мала місце «розлучення», так і у відношенні реально п’яних). Потрібно скласти відповідне письмове клопотання і заздалегідь подати через канцелярію суду (або поштою). Має сенс, крім закриття справи, просити викликати до суду поліцейських і свідків. Іноді є свої докази (відео, документи про самостійно пройдений медогляд). Їх потрібно просити долучити до справи. Кожна справа індивідуально.

Іноді має сенс просити суд залучити прокурора як сторону обвинувачення у справі. Щоб суд сам не брав на себе функцію обвинувачення. Про це в інтернеті є статті колег, повторюватися не буду.

І наостанок про самому, можливо, важливому. Те, що написано нижче, не може розглядатися як заклик до відмови від медогляду без необхідності, так як нікому не потрібні зайві проблеми. Але знати про це все ж потрібно. Особливо суддям, адвокатам і тих, стосовно кого такий протокол складений.

Сама ст. 130 Кпап як в частині «безальтернативності» адмінстягнення, так і в частині неправомірності відмови від медогляду (по суті – відмови давати докази проти себе, і від дослідів над собою, від порушення фізичної недоторканності) викликає величезні сумніви в її конституційності. Між тим, суд при розгляді будь-якої справи зобов’язаний перевіряти закон, особливо «старий» (а Кпап у нас прийнятий у 1984 році), на відповідність Конституції. Нижче наводиться зразок такого клопотання.

Так що, очевидно, по такій справі може бути доцільною подача трьох клопотань: про притягнення прокурора як сторони обвинувачення; про дослідження доказів (виклик свідків, дослідженні документів, відео тощо) з подальшим закриттям справи за відсутністю складу правопорушення; про закриття справи за відсутністю складу правопорушення у зв’язку з неможливістю застосування ст. 130 Кпап через невідповідність її Конституції.

Я думаю, що масова подача таких клопотань водіями та їхніми захисниками призведе до зміни судової практики по таких справах і, в підсумку, до припинення практики необґрунтованого направлення водіїв на медогляд в медустанову, а також «розводів» на такі протоколи.

Нижче – зразок клопотання про закриття справи за відсутністю складу правопорушення за конституційно-правовим підставам.

До ____________ суду ________________________

——————-

_____________________________________________

_____________________________________________

Вказати дані про особу: прызвище, ымея, за батьковы, адресою, засоби за’язку

У справі про адміністративне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 130 КпАП України,

КЛОПОТАННЯ.

Адмінпротокол за ч. 1 ст. 130 складений щодо мене за те, що, ніби-то, «____»__________20__р., ______________________________________________, керував автомобілем з ознаками наркотичного сп’яніння, та відмовився від медичного огляду на стан сп’яніння.

Бажаю звернути увагу суду на деякі аспекти дотримання прав людини у цій справі.

Так, Пленум Верховного Суду України у Постанові N 9 від 01.11.96 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», зазначав:

  • Відповідно до ст. 8 Конституції в Україні визнається і дієпринцип верховенства права. Конституційні права та свободи людиниі громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають цілі і зміст законів та інших нормативно-правових актів, зміст іспрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і забезпечуються захистом правосуддя. Виходячи із зазначеного принципу та гарантування Конституцією судового захисту конституційних прав і свобод, судова діяльність має бути спрямована на захист цих прав і свобод від будь-якихпосягань шляхом забезпечення своєчасного та якісного розгляду конкретних справ. При цьому слід мати на увазі, що згідно зі ст. 22 Конституції закріплені в ній права і свободи людини й громадянина не є вичерпними.
  • Оскільки Конституція України, як зазначено в її ст. 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого законучи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають грунтуватись на Конституції, а також на поважному законодавстві, яке не суперечить їй. У разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції України застосований закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який відповідно до ст. 150 Конституції може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та інших нормативно-правових актів. Таке рішення може прийняти суд першої, касаційної чи наглядової інстанції в будь-якій стадії розгляду справи.
    Суд безпосередньо застосовує Конституцію у разі:
  • 1) коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом;

    2) коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй;

    3) коли правовідносини, що розглядаються судом, законом України не врегульовано, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховної Радою або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції України;

    4) коли укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України.

    Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки тієї закон, який грунтується на Конституції і не суперечить їй.

    Вважаю, що ч. 1 ст. 130 не відповідає вимогам ряду положень Конституції України, а тому не може бути застосована судом, зокрема, й у справі щодо мене, а саме:

    • -ч. 2 ст. 61 Конституції України;
    • -ч. 2, 3 ч. ст. 22 Конституції України;
    • -ч. 1, ч. 2 ст. 24 Конституції України;
    • -ч. 3 ст. 28 Конституції України;
    • -ч. 1 ст. 29 Конституції України;
    • -ч. 2 ст. 62 Конституції України;
    • -ч. 1 ст. 63 Конституції України;
    • -ч. 1 ст. 64 Конституції України.

    На обґрунтування неконституційності положень ч. 1 ст. 130 КпАП України вважаю за необхідне зазначити таке.

    Зазначена норма закону передбачає:

    «Керування транспортними засобами особами в стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції, а також передача керування транспортним засобом особі, яка перебуває в стані такого сп’яніння чи під впливом таких лікарських препаратів, а так само відмова особи, яка керує транспортним засобом, від проходження відповідно до встановленого порядку огляду на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або щодо вживання лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, —

    тягти за собою накладення штрафу на водіїв у розмірі шестисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права керування транспортними засобами на строк один рік і на інших осіб — накладення штрафу в розмірі шестисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.»

    Стосовно передбаченого ч. 1 ст. 130 КпАП України єдиного заходу адміністративного стягнення.

    Необхідно зазначити, що для усіх правопорушників, притягнутих до відповідальності за цією нормою закону, встановлено лише одне адміністративне стягнення у вигляді штрафу у фіксованому розмірі, із обов’язковим, щодо водіїв, позбавленням права керування транспортними засобами.

    Необхідно зазначити, що протягом дії зазначеного Кодексу існувала можливість накладення за цією статтею адміністративного стягнення у вигляді штрафу у різному розмірі, або позбавлення права керування транспортними засобами. Проте спочатку, а саме Законом № 596-VIII від 14.07.2015, було встановлено фіксований розмір штрафу (двісті неоподатковуваних мінімумів доходів громадян), але зберігалася можливість призначення або штраф, або позбавлення права керування транспортними засобами. Пізніше, Законом № 1446-VIII від 07.07.2016, до зазначеної норми знову внесено зміни, у результаті яких вона набула нинішнього вигляду, і передбачає санкцію виключно у вигляді накладення штрафу на водіїв у розмірі шестисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права керування транспортними засобами на строк один рік і на інших осіб — накладення штрафу в розмірі шестисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

    Відсутність можливості у суду диференціювати накладені адміністративні стягнення у залежності від: обставин правопорушення (зокрема, алкогольного або наркотичного сп’яніння, ступеню алкогольного сп’яніння, — очевидно, що керування транспортним засобом у стані сильного алкогольного сп’яніння, наприклад, із вмістом алкоголю в крові 2 проміле та вище, є більш небезпечним, ніж незначне алкогольні сп’яніння, — виду транспортного засобу, — очевидно, що керування маршрутним транспортним засобом, що перевозити пасажирів, у стані сп’яніння, є більш небезпечним, ніж приватним, — тощо), особи правопорушника («історії» правопорушень, віку, сімейного стану, необхідності керування транспортним засобом у зв’язку із роботою, інвалідністю, та інших обставин, передбачених ст..33 КпАП України), — суперечить вимогам ч. 2 ст. 61 Конституції України: «Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.»

    Вважаю за необхідне звернути увагу на те, що Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 22 грудня 2010р. (№23-рп/2010, справа №1-34/2010) зазначив ще й таке: «4.2. Згідно з частиною другою статті 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. Необхідність індивідуалізації адміністративної відповідальності передбачена частиною другою статті 33 Кодексу , якою визначено, що при накладенні стягнення враховується характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом’якшують і обтяжують відповідальність. У Кодексі конкретизовано й інші конституційні принципи, зокрема принцип рівності громадян перед законом (стаття 248).

    Кодексом закріплено низку гарантій забезпечення прав суб’єктів, які притягаються до адміністративної відповідальності. В сукупності з наведеними конституційними нормами ці гарантії створюють систему процесуальних механізмів захисту вказаних осіб. У контексті питання, що розглядається, Конституційний Суд України враховує положення статей 9, 33, 248, 268 Кодексу … Статтею 268 Кодексу встановлено перелік прав особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, зокрема: особа має право знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання, при розгляді справи користуватися юридичною допомогою адвоката, іншого фахівця у галузі права; справа про адміністративне правопорушення розглядається в присутності особи, яка притягається до адміністративної відповідальності; під час відсутності цієї особи справу може бути розглянуто лише у випадках, коли є дані про своєчасне її сповіщення про місце і час розгляду справи і якщо від неї не надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

    Орган (посадова особа) при розгляді справи, зокрема, зобов’язання язаний з’єднання з’ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, характер вчиненого правопорушення, особу порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом’якшують і обтяжують відповідальність; повинен своєчасно, всебічно, повно і об єктивно з’єднання з’ясувати обставини справи, вирішити її в точній відповідності до закону тощо (статті 245, 280 Кодексу). Згідно з Кодексом провадження у справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю через відсутність події і складу адміністративного правопорушення (пункт 1 статті 247) ; справа про адміністративне правопорушення розглядається відкрито, крім випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці (частина перша статті 249) ; оцінка доказів ґрунтується на всебічному, повному і об єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності (стаття 252) тощо. Положення зазначених статей визначають систему процесуальних механізмів, які в сукупності з наведеними конституційними нормами унеможливлюють притягнення до адміністративної відповідальності особи, яка не вчиняла правопорушення.»

    На цій підставі, серед іншого, була визнана неконституційною існуюча на той час ст..14-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

    Таким чином, Конституційний Суд вже висловлював свою думку стосовно передбаченого єдиного заходу адміністративного стягнення за ті чі інше правопорушення, яке не дозволяє індивідуалізувати відповідальність порушника, що таке становище є порушенням вимог ч. 2 ст. 61 Конституції України. І що таке становище унеможливлює застосування ряду існуючих правових гарантій для особи, що притягається до адміністративної відповідальності. Очевидно, що таке становище є тім непринятнішим, враховуючи суворість заходів адміністративного стягнення за ч. 1 ст. 130 КпАП України.

    Необхідно зазначити ще й таке.

    Конституційний Суд України у Рішенні від 8 квітня 2015 року № 3-рп/2015 (у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 171-2 Кодексу адміністративного судочинства України) зазначив:

    «Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях вказав, що термін «кримінальне правопорушення», що міститься у статті 2 Протоколу № 7 до Конвенції, має автономне значення і охоплює суворі за своїми наслідками віді адміністративних стягнень, до яких належать адміністративний арешт та значні адміністративні штрафи (пункти 82, 83 Рішення у справі «Енгель та інші проти Нідерландів» від 8 червня 1976 року, пункт 55 Рішення у справі «Гурепка проти України» від 6 вересня 2005 року, пункт 38 Рішення у справі «Менаріні проти Італії» від 27 вересня 2011 року).»

    Очевидно, що штраф у 10200 гривень, співмірний зі штрафами, які накладаються відповідно до КК України, та ще й супроводжуваний у якості обов’язкової (чого немає при застосуванні подібних штрафів згідно КК України) додаткової міри стягнення позбавленням права керування транспортними засобами, слід відносити саме до таких адміністративних стягнень. (Достатня порівняти, наприклад, із покаранням, передбаченим за ч. 1 ст. 286 КК України.)

    Зазначене рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гурепка проти України» містить положення:

    «55. З огляду на свою усталену прецедентну практику, Суд не має сумніву, що в силу суворості санкції дана справа за суттю є кримінальною, а адміністративне покарання фактично носили кримінальний характер з усіма гарантіями статті 6 Конвенції ( 995_004 ), та, відповідно, ї статті 2 Протоколу N 7 до Конвенції ( 994_804 ) (див. Engel and others v. the Netherlands, judgment of 8 June 1976, Series A no. 22, параграфи 82-83; Ozturk v. Germany, judgment of 21 February 1984, Series A no. 73, параграфи 48-50; Escoubetv. Belgium judgment [GC], no. 26780/95, параграф 32, ECHR 1999-VII; Ezeh and Connors v. the United Kingdom) [GC], nos. 39665/98 and 40086/98, ECHR 2003-X).»

    За таких умов, неможливість індивідуалізації покарання існує у справах, які, за практико Європейського суду з прав людини, «є по своїй суті кримінальними».

    Окрім зазначеного, слід вказати, що така ситуація фактично існує тільки щодо однієї категорії осіб, — які керують транспортними засобами чи суднами. Виключно щодо них існує неможливість індивідуалізації покарання. Це є обмеженням за такою ознакою, як заняття певною діяльністю, у сфері (юридичної відповідальності), що безпосередньо із цим правом не пов’язана.

    Така ситуація суперечить ч. 2 ст. 24 Конституції України, яка передбачає: «Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.»

    Як видно з наведеного вище, можливість індивідуалізації покарання існувала відповідно до редакції ч. 1 ст. 130 КпАП України, що діяла раніше, до прийняття Законів № 596-VIII від 14.07.2015, № 1446-VIII від 07.07.2016, якими у неї внесено відповідні зміни.

    Ч. 2 та 3 ч. ст. 22 Конституції України передбачають:

    «Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

    При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.»

    Ч. 1 ст. 64 Конституції України передбачає: «Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.»

    Звуження прав прийнятими законами, якими внесено відповідні зміни до ч. 1 ст. 130 КпАП України, у порівнянні із тим рівнем, що раніше існував, а також позбавлення можливості індивідуалізації юридичної відповідальності, суперечить зазначеним нормам.

    За таких умов є підстави для висновку про неконституційність ч. 1 ст. 130 КпАП України у частині передбаченого адміністративного стягнення.

    Таким чином, внаслідок існуючого становища порушуються мої права: на індивідуалізацію юридичної відповідальності (ч. 2 ст. 61 Конституції України, яке підтверджене низкою правових гарантій у ряді статей КпАП України); на відсутність обмежень за будь-якою ознакою (обмеження індивідуалізації юридичної відповідальності у залежності від зайняти) – 2 ч. ст. 24 Конституції України; неможливістю клопотати про застосування менш тяжкої міри відповідальності у межах санкції статті закону порушується право на захист (у справах, які, згідно практики Європейського суду з прав людини, «є по суті кримінальними»), що порушує право на захист інтересів судом – 1 ч. ст. 55 Конституції України; порушено обов’язок держави не скасовувати існуючі права і свободи, зокрема, при прийнятті нових законів, — ч. 2, 3 ч. ст. 22, ч. 1 ст. 64 Конституції України.

    Стосовно встановленої відповідальності за відмову від огляду на стан сп’яніння.

    Сама конструкція норми ч. 1 ст. 130 КпАП України у цій частині така, що фактично за відмову давати докази щодо себе особа несе таку ж саму відповідальність, як і за ті правопорушення, яке намагаються довести.

    У відповідності до ч. 3 ст. 28 Конституції України: «Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам.»

    У відповідності до ч. 1 ст. 29 Конституції: «Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.»

    Відповідно до ст..1 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність»: «30) прикладні наукові дослідження — теоретичні та експериментальні наукові дослідження, спрямовані на одержання і використання нових знань для практичних цілей. Результатом прикладних наукових досліджень є нові знання, призначені для створення нових або вдосконалення існуючих матеріалів, продуктів, пристроїв, методів, систем, технологій, конкретні пропозиції щодо виконання актуальних науково-технічних та суспільних завдань». Відтак, отримання знань про стан особини для практичних цілей (притягнення особи до відповідальності) – підпадає під визначення таких досліджень. Які, у свою чергу, складаються з окремих дій – дослідів.

    Встановлення відповідальності за сам факт відмови особи від проведення над собою таких дослідів, тобто, фактичне встановлення примусу до таких дослідів під загрозою відповідальності, – порушує ч. 3 ст. 28 Конституції України.

    Оскільки сам процес огляду передбачає ті чи інші дії із тілом людини, — зокрема, забір аналізів того чи іншого виду, — встановлення відповідальності за відмову від такого огляду є порушенням права на особисту недоторканість, передбаченого ч. 1 ст. 29 Конституції України.

    Встановлення таких виключень з конституційних прав саме за ознакою керування транспортними засобами (до осіб, які підозрюються у вчиненні правопорушень у інших галузях, такий примус не застосовується!), порушує вимоги ч..1,2 ст. 24 Конституції України.

    Окрім того, згідно ч. 2 ст. 62 Конституції України: «Ніхто не зобов’язання язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.»

    Між тім, фактично у цій ситуації особа ставиться в таке положення, що, якщо вона відмовиться надати докази, то це саме по собі призводить до її обвинувачення у вчиненні правопорушення, передбаченого тією ж нормою закону, що якби й довели її знаходження у стані сп’яніння.

    Відповідно до ч. 1 ст. 63 Конституції України: «Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.»

    Очевидно, що зазначене право повинно розповсюджуватися й на усі дії особини, які можуть призвести до її обвинувачення у правопорушенні, до усіх дій, які фактично стосуються дачі особою доказів проти себе. Саме такими діями є проходження медичного огляду.

    Згідно ч. 1 ст. 64 Конституції України: «Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.»

    Між тим, очевидно, що зазначені вище конституійні права обмежуються існуванням зазначеної норми.

    Дадатково вважаю за необхідне звернути увагу на таке.

    Як видно з наведеного, Європейський Суд з прав людини розглядає зазначену категорію справ, як «по суті кримінальні», з усіма гарантіями, які надаються особі у кримінальному провадженні. Тому звернемося до правових гарантій, які застосовуються у КПК України.

    Так, згідно ст. 11 КПК: «Під час кримінального провадження повинна бути забезпечена повага до людської гідності, прав і свобод кожної особи.

    Забороняється … піддавати особу … такого, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню, вдаватися до погроз застосування такого поводження… примушувати до дій, що принижують її гідність.»

    Очевидно, що вимагання, під загрозою юридичної відповідальності, від особини дій, пов’язаних з її тілесною недоторканістю, без будь-якого рішення суду, є порушенням зазначених приписів закону.

    Одночасно за таких умов на дану категорію справ повинні також розповсюджуватися й правові гарантії, передбачені ст. 18 КПК.

    У відповідності до ст. 92 КПК, обов’язок доказування покладається на сторону обвинувачення. Таким чином, неможливо покаладати ані обов’язок доказування своєї невинуватості, ані обов’язок подавати докази на користь обвинувачення, на особу, яку притягають до відповідальності.

    Саме на це звертав увагу Конституцйний Суд України у ршенні від 26 лютого 2019 року № 1-р/2019 (Справа № 1-135/2018(5846/17).

    Особливу увагу слід звернути на тези у п. 3 резолютивної частини Рішення щодо правової визначеності та якості правової норми. Також на ті, що неприпустимими є норми, які «призводять до сваволі». У даному випадку, по-перше, особа не може бути увпевненою у тому, що не буде притягнута до відповідальності, у разі тльки невчинення заборонених дій (керування транспортним засобом в стан сп’яніння). Оскільки сама процедура та встановлення відповідальності за відмову давати докази проти себе – є порушенням цілого ряду зазначених вище правових гарантій.

    Окрім того, така ситуація може призвести і на практиці часто призводить до сваволі з боку працівників поліції, які (у разі необгрунтованої підозри у наявності стану сп’яніння у водія, або ж у разі конфлікту, що вінік із водієм щодо інших обставин) застосовують вимогу слідувати до медичного закладу як спосіб тиску на водія. При цьому час, який буде витрачено на поїздку до медичного закладу, звичайно, призведе до зриву усіх планів особини. До того ж, залишення транспортного засобу із вантажем, пасажирами, тощо, на місці зупинки створює додаткові небезпеки для забезпечення як прав власника транспортного засобу та майна, що знаходиться у ньому, так і пасажирів.

    У цьому ж Рішенні Конституційний Суд України вказує: «4. Важливою гарантією дотримання прав … та обов’язковою складовою справедливого судового розгляду є презумпція невинуватості. … ніхто не зобов’язання язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину; обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях; усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (частини перша, друга, третя статті 62 Конституції України).

    Конституційний Суд України зауважує, що елементом принципу презумпції невинуватості є принцип in dubio pro reo, згідно з яким при оцінюванні доказів усі сумніви щодо вини особи тлумачаться на її користь невинуватості.

    Презумпція невинуватості особи передбачає, що обов’язок доведення вини особи покладається на державу.

    Згідно з пунктом 2 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

    Із практики Європейського суду з прав людини вбачається, що принцип презумпції невинуватості вимагає, зокрема, щоб при виконанні своїх обовязків судді не починали розгляду справи з упередженням щодо вчинення підсудним правопорушення, у вчиненні якого він обвинувачується; тягар доведення лежить на стороні обвинувачення, і будь-який сумнів тлумачиться на користь обвинуваченого; сторона обвинувачення має повідомити підсудного про висунуте проти нього обвинувачення (для того, щоб він міг підготувати і представити свій захист відповідно) та надати суду докази, достатні для його засудження (пункт 77 рішення у справі „Барбера, Мессеге і Хабардо проти Іспанії“ (Barberà, Messegué and Jabardo v. Spain) від 6 грудня 1988 року, пункт 97 рішення у справі „Янушевич проти Швеції“ (Janosevic v. Sweden) від 23 липня 2002 року).

    Так само важливою гарантією захисту прав і законних інтересів особи у кримінальному процесі є припис частини першої статті 63 Конституції України щодо неприпустимості притягнення особи до відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, що означає право особи не давати таких показань або пояснень.

    Конституція України не містить винятків як щодо принципу презумпції невинуватості, так і щодо права особи не давати показань або пояснень щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів. До того ж у частині другій статті 64 Конституції України наголошується на неприпустимості обмеження низькі прав і свобод, зокрема тих, що передбачені статтями 62, 63 Конституції України.

    Згідно з позицією Європейського суду з прав людини, викладеною в рішенні у справі „Яллог проти Німеччини“ (Jalloh v. Germany) від 11 липня 2006 року, суспільні інтереси не можуть виправдати заходь, що знищують саму суть права на захист, включаючи право не свідчити проти себе (привілей проти самообвинувачення) (пункт 97).

    Європейський суд з прав людини наголошував, що право зберігати мовчання та право не здійснювати самозвинувачення є загальновизнаними міжнародними стандартами, покладеними в основу поняття справедливого судового процесу за статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року; вони існують для захисту обвинуваченого від неналежного примусу з боку органів влади, сприяючи уникненню судових помилок і виконанню цілей зазначеної статті; право не здійснювати самозвинувачення, зокрема, передбачає, що сторона обвинувачення прагне довести обвинувачення не на основі доказів, які отримані під примусом або під тиском, нехтуючи волею підсудного (пункт 68 рішення у справі „Сондерс проти Сполученого Королівства“ (Saunders v. the United Kingdom) від 17 грудня 1996 року).

    У рішенні у справі „Олександр Зайченко проти Росії“ (Aleksandr Zaichenko v. Russia) від 18 лютого 2010 року Європейський суд з прав людини зазначив, що право не здійснювати самозвинувачення не може обґрунтовано обмежуватися зізнанням у вчиненні правопорушення або висловлюваннями, що безпосередньо викривають особу; показання, отримані під примусом, які на перший погляд не мають обвинувального характеру, зокрема такі, як виправдувальні зауваження чи просто інформація щодо факту, у подальшому можуть бути використані у кримінальному провадженні на підтримку обвинувачення (пункт 54).

    Конституційний Суд України наголошує, що конституційні приписи щодо презумпції невинуватості та неприпустимості притягнення особи до відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів мають можуть застосовуватися рівною мірою до всіх осіб. Конституція України не допускає звуження чи скасування вказаних гарантій стосовно окремих категорій осіб.»

    Відтак, водії транспортних засобів також є такою категорією осіб, щодо якої такі обмеження гарантованих Конституцією України та Конвенцією прав є неприпустимими.

    Окрім того, згідно ч. 3 ст. 245 КПК України: «…У разі відмови особи добровільно надати біологічні зразки слідчий суддя, суд …, має право … здійснити відбирання біологічних зразків примусово.»

    Це правило стосується усіх кримінальних проваджень, до яких, як ми бачимо, практикою Європейського суду з прав людини прирівнено справи про адміністративні правопорушення. Навіть справ про злочини надзвичайно високої суспільної небезпечності.

    Відтак, немає жодних правових підстав для того, щоб дозволяти таке порушення загальних правових, у тому числі конституційних та міжнародно-правових, гарантій, щодо окремої категорії осіб, роблячи для неї виключення та дозволяючи представникам держави (поліцейським) примушувати, під загрозою відповідальності, до таких дій особу без будь-якого рішення суду, виключно на підставі того, що вона відноситься до певної категорії осіб, — водіїв транспортних засобів.

    Знідно ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»: «Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.»

    При цьому з наведеного вище видно, яким саме чином Конституційний Суд України формулює правові позиції стосовно такого застосування.

    З наведеного випливає невідповідність зазначеним вище нормам Конституції України, вимогам Конвенції та практиці Європейського суду з прав людини існуючої редакції ч. 1 ст. 130 КпАП України у частині встановлення відповідальності за відмову від медичного огляду на стан сп’яніння.

    Враховуючи те, що Конституційний Суд вже неодноразово висловлював, як вказано вище, правові позиції щодо застосування як конституційних норм, так і Конвенції та практики ЄСПЛ, вважаю, що суд може самостійно зробити висновок, що з урахуванням зазначених правових позицій та практики, щодо відповідності норм ч. 1 ст. 130 вимогам Конституції України, Конвенції та практики ЄСПЛ. І вирішити це питання без звернення до Верховного Суду з метою розгляду зазначеного питання Конституційним Судом України.

    Необхідність застосування норм Конституції як норм прямої дії у даному випадку означає, що справу щодо мене має бути закрито за відсутністю у моїх діях складу адміністративного правопорушення.

    На підставі викладеного, керуючись п. 1 ст. 247, ст. 268 КпАП України,

    ПРОШУ:

    Справу про адміністративне правопорушення щодо мене закрити за відсутністю події та складу такого правопорушення.

    «___» ________ 20___р.

    (Підпис)

    31.03.2019
    14:03
    Источник

    Click to comment

    Оставить комментарий

    Most Popular

    To Top