Новини Корупції

Олександр Суворов: імперський вірус в мізках росіян

пн, 08/07/2019 — 13:20

Цієї «болячкою» небезуспішно заражали українців.

Ким є Олександр Суворов для пересічного росіянина? — задається питанням Богдан Короленко на сторінках журналу «Український тиждень». У російській версії Вікіпедії читаємо (переклад автора): «А. В. Суворов (1730-1800) — російський полководець, засновник російської військової теорії, національний герой Росії; князь, генералісимус, генерал-фельдмаршал, генерал-фельдмаршал Священної Римської імперії, великий маршал військ п’ємонтських, кавалер всіх російських орденів свого часу, якими нагороджувалися чоловіки, а також семи іноземних. За всю свою кар’єру полководця не програв жодної битви …».

Щоб сповна уявити масштаб величі Суворова в голові росіянина путінської епохи, додамо, що з 2005 року Свято-Тихонівський гуманітарний університет проводить роботу по збору матеріалів для внесення питання про канонізацію Олександра Суворова на розгляд Синодальної комісії по канонізації святих Московського патріархату.

З росіянами і їх почуттями імперської національної гордості все досить логічно. Згаданий вище послужний список російського полководця, який залізом і кров’ю нарощував території, плекав велич Російської імперії і розправлявся з її «недоброхотами», справді гідний подиву. Але ким насправді є Суворов для поляків, українців, білорусів, а також багатьох інших «інородців», які стали його жертвами військових вправ і каральних експедицій?

Каральні експедиції і кримська депортація

У 1769-1770 роках Суворов — командувач бригади, кинутої Петербургом для ліквідації Барської конфедерації, яка виступила проти ставленика Катерини II, польського короля Станіслава-Августа Понятовського і втручання Російської імперії у внутрішні справи Речі Посполитої. Паралельно він бере участь у придушенні Коліївщини — козацько-селянського повстання на Правобережній Україні 1768-1769 рр. За обидві успішні кампанії отримує звання генерал-майора.

Імперія просувається на південь, і Суворов — активний учасник російсько-турецької війни 1768-1774 років. За умовами переможного для Російської імперії Кючук-Кайнарджийського миру, за її ж вимогу Кримське ханство отримує незалежність від Османської імперії: Петербург розігрує якусь багатоходивочку для поглинання ханства, останнього перешкоди на шляху до оволодіння всього Північного Причорномор’я.

1774-й починає стрімкий зворотний відлік знищення кримськотатарської державності, до чого вірний слуга імперії додасться безпосередньо. Період 1777-1783-й в історії російсько-кримських відносин відзначений грубим втручанням Петербурга у внутрішні справи ханства. У цьому контексті показовою є справа переселення кримських християн у Російській імперії під приводом «постійних утисків», які відчували християни від мусульман.

У російській та радянській історіографії поширеним був погляд, згідно з яким російська влада переселяли християнське населення виключно з міркувань його захисту. Так само, як Володимир Путін реалізує зараз агресивну зовнішню політику Російської Федерації на пострадянському просторі, маскуючи її під маскою захисту прав російськомовного населення» (яке в його уявленні є нічим іншим, як частиною власне російського народу), імператриця Катерина ІІ презентувала себе захисницею християн, які перебували тоді під владою Османської імперії.

Насправді причини були суто прагматичними. Висновком християнського населення, яке становило впливову політичну, а ще більше економічну силу, Петербург прагнув повністю знищити економічно і демографічно знекровлене Кримське ханство. Греки та вірмени, які були залучені до виробничого сектору економіки півострова (ремесла, землеробство, рибальство, торгівля, перевезення по суші і по морю тощо), отримували значно більший прибуток, ніж татари, займалися натуральним господарством. Відповідно і головні податкові надходження ханська скарбниця отримувала саме від християн. Таким чином, висновок християнського населення Криму погрожував економічною кризою на півострові. У той же час кримськими переселенцями планувалося посилити колонізацію Азовської губернії.

23 квітня 1778 року, на Великдень, після літургії в Бахчисарайському Успенському скиту щедро задобренный Петербургом кримський митрополит Ігнатій звернувся до парафіян і закликав їх до богоугодної справи: результату з Криму під захист христолюбивої імператриці. У відповідь паства не без підстав підозрює в духовному наставнику російського агента.

Твердження про «добровільне» кінець християн з ханства насправді спростовується тогочасними свідченнями. Скажімо, гезлевські греки і вірмени подали петицію, в якій відмовлялися залишати півострів: «Ми, піддані Його Світлості (кримського хана Шагін-Гірея. — Ред.), Ним задоволені і від предків наших платимо данину своєму власникові; хоч шаблями нас будуть рубати, а не думаємо ми кудись іти». Противників переселення, незважаючи навіть на прямі загрози з боку російських емісарів, які підбурювали християн до виходу з Криму, було чимало. Частина їх, щоб уникнути насильницького переселення, навіть таємно брала мусульманство.

Проти переселення були також і мусульмани. Командувач з березня 1778-го Кримського корпусу Олександр Суворов, на якого покладалася ця акція по депортації, у листі від 4 серпня 1778 року писав з цього приводу, що «справа йде своїм чередом, тільки б татари, втрачаючи душу з тіла, не заважали». Російську владу не турбував той факт, що вона в черговий раз порушує домовленості трактату 1774-го, втручаючись у внутрішні справи ханства.

Протести російського ставленика Шагін-Гірея, пов’язані з виведенням його підданих, до уваги не приймалися. Слуга імперії діяв рішуче, «по-суворовськи», і хан був просто поставлений перед фактом. «Сама імператриця всеросійська […] з людинолюбства і обов’язку захисту християнського закону Всемилостивого наказав переселити їх до своїх кордонів», — повідомляв 22 липня 1778 року кримському ханові Суворов. Більш того, він висловив надію, що Шагін-Гірей «Найвищої волі своєї покровительки не тільки перечити не стане, але і всіляко сприяти», давши зрозуміти, кому хан зобов’язаний своєю владою.

Переселення почалося 28 липня, а вже 18 вересня 1778-го Суворов сповістив малоросійського генерал-губернатора фельдмаршала Петра Румянцева, що висновок християн з півострова закінчений. Згідно «відомості вжитих на виведених із Криму і оселилися в Азовській губернії християн суми» з Криму було виведено 30 333 людини, з них 15 812 греків, 13 316 вірмен, 162 волоха, 664 грузина і 379 католиків. На новому місці поселення в Азовській степу близько половини кримських переселенців не пережили першої ж зими 1778-1779 років.

Від Кубані до Бреста

В 1782-му Суворов — командувач російського корпусу на Кубані, спрямованого на придушення антиханского (читай антиросійського повстання на Кубані та «примусу до миру» ногайців. Вже через рік Суворов «блискуче» здійснює депортацію залишків (після скоєних ним декількох гібридних військово-каральних походів) ногайської орди — народу, який у XVIII столітті населяли землі Північного Причорномор’я, в тому числі і території південних областей сучасної України — «вглиб імперії».

У квітня 1783 року Російська імперія здійснює анексію Кримського ханства, обезжизненного постійним втручанням Петербурга і розпалюванням внутрішньополітичних суперечностей. Незадовго до проголошення маніфесту Катерини II про «приєднання» Криму останній кримський хан Шагін-Гірей відрікається від влади на користь Росії в обмін на обіцянку щорічного змісту в обсязі 200 тис. руб. і отримання престолу в одній з перських провінцій. Втім, справа з перським престолом виявляється вельми сумнівним, і вже восени того ж року на Суворова покладається справу висилки Шагін-Гірея з Тамані до Воронежа …

На наступній російсько-турецькій війні 1787-1791 рр. Суворов з участю «Війська вірних козаків», основу яких становив близько 10 тис. колишніх запорожців і Бузького козацького війська, набуває для імперії ряд стратегічних турецьких фортець на чорноморському узбережжі, зокрема Очаків, Хаджибей, Ізмаїл.

У 1794 році очолюваний Суворовим російський каральний корпус пригнічує польське визвольне повстання на чолі з Тадеушем Костюшко, якого білоруси вважають своїм національним героєм. До того часу вже князь отримує за це фельдмаршальский жезл, діамантовий бант на капелюх (за взяття Крупчиц і Бреста) і у володіння Кобринський ключ з сімома тисячами кріпосних душ.

В радянській міфології

З «героїчного» пантеону Російської імперії глорифицированная історична постать Олександра Суворова була успадкована радянською пропагандою під час Другої світової війни. Під час важких поразок від Вермахту і відступу Червоної армії в річки Дону і Волги для підйому бойового духу командирів радянське керівництво в червні 1942-го прийняв рішення про створення спеціальних «полководницьких» орденів. Їх підстави сталося на другий день після підписання відомого наказу Верховного Головнокомандуючого № 227 від 28 липня 1942 року «Ні кроку назад!».

Указом Президії Верховної Ради СРСР 29 липня був заснований орден Олександра Суворова — один з трьох спеціальних «полководницьких» орденів (разом з орденами Кутузова і Олександра Невського), яким нагороджували виключно «командирів Червоної армії за видатні успіхи в справі управління військами, відмінну організацію бойових операцій і проявлені при цьому рішучість і наполегливість в їх проведенні, в результаті чого була досягнута перемога в боях за Батьківщину у Вітчизняній війні». Цікаво, що знайомий № 1 ордена Олександра Суворова I ступеня був нагороджений представник Ставки Верховного Головнокомандування маршал Радянського Союзу Георгій Жуков, в честь якого днями всупереч чинному законодавству Харківська міська рада перейменувала проспект Петра Григоренка…

Згідно з постановою Ради народних комісарів СРСР № 901 від 21 серпня 1943 року «Про невідкладні заходи по відбудові господарства в районах, звільнених від німецької окупації» були створені спеціалізовані військові училища, названі на честь Олександра Суворова «Суворовських». Фактично це було відродження та успадкування традицій військово-навчальних закладів «кадетського типу Російської імперії. Не дивно, що імперські традиції навчально-військових закладів «суворовського» / «кадетського типу відновлені і в сучасній Російській Федерації. Де в системі Міністерства освіти РФ, Міністерства оборони РФ і Федеральної служби безпеки РФ функціонує їх широка мережа з метою підготовки «неповнолітніх громадян до служіння Вітчизні на цивільному і військовому поприщі».

Чужий культ в Україні

Після закінчення Другої світової війни в Україні відбувається активна мемориализация російського полководця. У 1947-му, коли в СРСР відзначалося 30-я річниця жовтневого перевороту, були відкриті музеї Олександра Суворова у Тиманівці Тульчинського району Вінницької області та Ізмаїлі Одеської області (причому останній — 7 листопада, в «червоний день календаря»). 10 років потому, в 1957-му, заснований музей Суворова в Очакові Миколаївської області. Показово в контексті мети та масштабів маркування символічного простору, з шести суворовських музеїв, відкритих у свій час на території колишнього СРСР, тільки два розташовані в Російській Федерації (у родовому маєтку Суворовых в Кончанське-Суворовському Новгородської області і Санкт-Петербурзі), один в Республіці Білорусь (Кобрин) і найбільше — три — в Україні.

Сьогодні в Україні вісім населених пунктів, 290 об’єктів топоніміки, ряд сільськогосподарських підприємств, у тому числі і в системі Національної академії аграрних наук (!), а також кондитерська компанія названі ім’ям російського полководця. Олександру Суворову встановлені пам’ятники в Севастополі, Херсоні, Миколаєві та Очакові (Миколаївська область), Одесі, Ізмаїлі, Любополе, Макарові, Петрівці, Суворове і Погоди (всі — Одеська область), Тульчині і Тиманівці (Вінницька область), Драбові (Черкаська область), Новій Дачі і Петриківці (Дніпропетровська область), Тарасівці (Кіровоградська область), Чорнухах (Полтавська область), Грушці (Хмельницька область).

25 січня 2019 року був проведений демонтаж пам’ятника Олександру Суворову, розташованого перед центральним входом Київського військового ліцею імені Івана Богуна (в 1947-1992 рр. — Київське суворовське військове училище). Демонтажу передував ряд звернень громадських організацій і понад дворічна бюрократична тяганина, яку змушений був пройти начальник Київського військового ліцею імені Івана Богуна, Герой України, легендарний «Сутінок» генерал-майор Ігор Гордійчук, щоб все-таки прибрали з території ліцею цей привид імперії і символ «російського світу». Адже зрозуміло, що в умовах агресії Російської Федерації та окупації частини території України восславление Суворова фактично триває, що може викликати когнітивний дисонанс у вихованців військових навчально-виховних закладів і сприятиме формуванню негативних стереотипів про українських навчально-військових та виховних традиціях.

Історія з демонтажем київського пам’ятника Суворову яскраво показала, що радянські комеморации імперського полководця були досить успішними і сформували привабливий образ російського воєначальника. У генералісимуса в Україні досі залишається дуже багато адептів і захисників, вихованих на радянських шкільних підручниках і ідеологічно вірних експозиціях суворовських музеїв, які шанують канонічний образ Суворова і вважають його мало не національним героєм України. Серед них представники громадської організації «Кадетська співдружність» колишніх випускників-«суворовців», під пильним контролем яких відбувався демонтаж «непереможного за життя полководця» з постаменту. Втім, пієтет «кадетів» до бронзового Суворову був невипадковим: організація добилася попередньої згоди адміністрації ліцею на передачу статуї колишнього патрона одному з музеїв Швейцарії (як згодом виявилося, приватному, яким займаються росіяни). В цьому є щось символічно-фантомне. Зрештою, свого часу, 220 років тому, Суворов вже долав Альпи, щоб очистити Швейцарії від французьких військ і придушити Французьку революцію. Власне, в тій кампанії він і отримав звання генералісимуса …

Для Російської Федерації, яка у зовнішньополітичній риториці прагне відродити образ потужного світового гравця і «жандарма Європи», імперська героїка впізнаваного образу Олександра Суворова є вкрай затребуваною. Схоже, про зворотний, «не парадній стороні суворовського ліка частина українського суспільства або не знає, або ж воліє не згадувати.

Джерело перекладу: Аргумент

Підписуйтесь на наш Telegram-канал.

Источник — http://grom-ua.org/

Click to comment

Оставить комментарий

Most Popular

To Top