Головні новини

Гайдай: «Донбас нікому не потрібен»

Війна на Донеччині триває вже п’ятий рік. 20 лютого в Україні відзначили п’яту річницю «російської агресії». Але по закінченні п’яти років з початку війни ніхто з українських політиків вже не обіцяє швидкого повернення Донбасу та завершення конфлікту.

Щоб обговорити нинішній стан конфлікту, зрозуміти, наскільки ефективні Мінські угоди і як Україна буде боротися надалі за населення самопроголошених республік, кореспондент ГолосUA звернувся до політолога Валентину Гайдаю.

— Валентине, як ви оцінили стан конфлікту на Донбасі і виконання Мінських угод на даний момент?

— Зараз уже ніхто з українських політиків не обіцяє значних успіхів за припинення війни. Безумовно, є загальна парадигма, що виражається у формальних фразах про захист інтересів країни, але конкретно плану з того, що потрібно робити для завершення цього конфлікту ми не бачимо. Не можна не згадати про миротворчої місії, про поліцейської місії ОБСЄ, але ці плани «зависли в повітрі» на стадії обговорення і реалізувати задумане не вдасться в найближчому майбутньому. Для того щоб це здійснити повинна бути проявлена політична воля як у Вашингтоні, як в Брюсселі, так і в Москві. Але поки що ми далекі від цього.

Підписання ж Мінських угод не взагалі ніяк не наближає закінчення даного конфлікту. Так як практично всі пункти, зазначені в них, не виконуються. З усього переліку, можна назвати лише два пункти, за якими ведеться робота, але при цьому немає ніякого практичного результату. Зокрема, діє пункт шостий за обміном заручниками. Але, як показує практика, з його виконання сторони не йдуть на зустріч один одному. Також виконання тринадцятого пункту про координацію контактних груп можна вважати практично безрезультатним. Світу на Донбасі можливо досягти простим розчерком пера. Звичайно, можна підписати хоч сотню Мінських угод, але ситуація від цього, докорінно не зміниться.

— Як ви бачите розвиток теми Донбасу в передвиборній кампанії серед політичних сил?

— Безумовно, карта Донбасу буде порушуватися, але вже не так активно, як у 2014 році. Адже по закінченні п’яти років, вже ніхто не збирається обіцяти своєму електорату швидку інтеграцію Донбасу.

Приміром, у біло-синього табору є свій план. І Вілкул, і Бойко, і Мураєв акцентують увагу на виконанні Мінських угод і повернення цих територій. Тоді як політики більш прозахідної орієнтації, ті ж Порошено або Тимошенко, взагалі обходять мовчанням реалізацію друге Мінських угод. Це і зрозуміло, так як ніякого плану дій у них немає. Але, тим не менш, вони продовжують наполегливо наполягати на перемогу будь-якою ціною.

До того ж, якщо відійти від позиції конкретних політичних сил і подивитися ширше, повна реалізація друге Мінських угод їм не вигідна ні однієї великої політичної партії.

Насправді, ніщо не заважає Президенту підписати указ про відвід солдатів, про припинення вогню. Адже ясно ж, що ЛДНР не будуть наступати з імовірністю в 99%, тому що якщо це станеться, то це буде удар і по репутації Росії та спричинить за собою нові санкції.

— Підписати документ, який би поклав край війни, звичайно, можна. Але от питання: а чи захочуть прості жителі ЛДНР жити в тій Україні, яку «побудував» Порошенко, а після нього буде продовжувати робити новий глава держави?

— Безумовно, складно сказати про реальних політичних настроях жителів самопроголошених республік, так як там не проводилося жодних соцопитувань. Звичайно, можна припустити, що там є співчуваючі саме Україні, а не нинішньої влади, але публічно, там переважає думка з орієнтацією на Росію.

Проте в цілому, ні прозахідним політикам, ні біло-синього табору, який намагається відстоювати нейтралітет, не вигідно повернення населення цих територій. Так як воно однозначно не буде підтримувати політиків з прозахідною орієнтацією. Що ж стосується політиків з опозиційного табору, які виступають за діалог з ЛДНР, то і тут не можна бути ні в чому впевненим.

Тому, швидше за все, політична сила, яку місцеві жителі зможуть підтримати в майбутньому, можна умовно назвати «Партією Донбасу». Вона і буде виражати інтереси населення даних територій. Адже за останні п’ять років там вже виросло чимало місцевих політиків.

Виходячи з ситуації, яка склалася на даний момент, і яка показує, що Донбас нікому не потрібен, ми, тим не менш, ще можемо позмагатися за проживаючих там людей. Так як потрібно розуміти, що є не тільки територія, але й люди, які на ній проживають. Зокрема, молодь, у якої там немає великих перспектив. Вона стоїть перед вибором – або жити в «сірій зоні» без іноземних інвестицій, без міжнародних зв’язків, або ж їхати в Росію. А з-за того, що ми від Донбасу практично відгородилися, то у місцевої молоді немає іншого вибору, як шукати майбутнього тільки і тільки в Росії. Тому, ми повинні серйозно переглянути своє ставлення до населення Донбасу, зацікавити його робочими місцями, освітою в Україні і т. д.

— Але як вдасться це зробити в умовах практично повної деіндустріалізації, зниження зарубіжних інвестицій, потужної трудової міграції та відсутності якісної освіти?

— Дійсно, в Україні ситуація близька до катастрофічної, який аспект не візьми. Але якщо порівнювати перспективи молоді, яка проживає в ЛДНР і молоді з Києва, Харкова, Дніпра, Одеси, то в останніх перспектив все ж більше. Та й деякі Вузи України входять в число кращих Вузів світу. Крім того, навіть незважаючи на колосальний відтік кадрів на підробітки за кордон, в Україні все ж є можливість для створення кар’єри.

Але, при цьому не можна не визнати, що в сформованій ситуації, молоді з ЛДНР набагато легше виїхати в Росію, ніж Україну. Тому, ми повинні змагатися з Росією за наших людей. І якщо ми і далі щодо ЛДНР будемо продовжувати ізоляційну політику, то ми їх остаточно втратимо. Території, на яких проживає населення, як я вже казав, нікому не потрібні – ні Україні, ні Росії, ні Заходу.

Так як проблема інтеграції Донбасу назад в Україну недоцільна ні з економічних, ні з політичних міркувань, без відбудови житлових будинків, відродження інфраструктури регіону, розмінування територій і т. д. та і щоб не говорили на провладних телеканалах чи окремі політики зокрема, після п’яти років війни, після блокади, після розвороту Донбасу в бік Росії, все одно економіка Донбасу є невід’ємною частиною української економіки.

— Припустимо, більшість людей, які населяють Донбас роз’їдуться в Україну і Росію в пошуках подальшої перспективи, але територія залишиться і яким буде її майбутнє?

— Ми на сьогоднішній день маємо приклади Абхазії, Придністров’я та інших подібних територій. Звичайно, все населення дані території покинути не зможе. Але з часом, при правильній політиці, інтеграцію місцевого населення в Україну, воно буде поступово зменшаться.

Поки ми повинні виходити з ситуації, яка є. І найбільш оптимальним варіантом є подальша консервація конфлікту і його «заморожування». Також реально домогтися режиму припинення вогню. Тоді як виконання всіх пунктів Мінських угод і повна інтеграція Донбасу в Україну – нереальні.

— Як би ви оцінили роль світових держав в даному конфлікті?

— Більше всього в продовженні даного конфлікту зацікавлені саме США, які використовують Донбас так само, як використовують Іран, Сирію, Венесуелу для тиску на Росію. У Росії ж і Євросоюзу інтереси по Донбасу в основному збігаються. Для них більш вигідно заморожування даного конфлікту.

Продовження конфлікту Росії точно не вигідно, хоча, разом з тим є питання: чому ж вона підігрівала настрої на сході? Адже хай і завуальовано, але Росія бере участь в цьому конфлікті. Адже очевидно, звідки бралися добровольці, і звідки бралося озброєння для сепаратистів. Але судячи тому, що розвиток його пішло не так, як розраховували в Москві, то їм, звичайно, зараз вигідніше заморозити його. Для Євросоюзу важливо, щоб території ЛДНР хоча б де-юре залишалися українськими. А також продовження нехай і млявого, але діалогу між Донецьком, Луганськом і Києвом. Адже і Євросоюз, і Росія продовжують терпіти санкційні витрати за продовження конфлікту.

«>

28.02.2019
09:26
Источник

Click to comment

Оставить комментарий

Most Popular

To Top